. Викладення нового навчального матеріалу

 Художній стиль класицизм (з лат. зразковий) виник у XVII ст. у Франції. Неперевершеними зразками художньої творчості майстри цього стилю вважали витвори античного мистецтва, тому розробляли античні сюжети й образи. Класицизм у музиці багато в чому не схожий на класицизм у літературі, театрі або живописі. У музиці неможливо спиратися на античні традиції — вони майже невідомі. Крім того, зміст музичних творів здебільшого пов'язаний зі світом відчуттів людини. В опері XVIII ст. класицизм представлений творами Крістофа Віллібальда Ґлюка, який створив нове трактування цього виду музично-драматичного мистецтва. Вершиною розвитку музичного класицизму стала творчість Йозефа Гайдна, Вольфґанґа Амадея Моцарта і Людвіга ван Бет- говена, які працювали здебільшого у Відні, що став одним із центрів музичного світу. Композитори створили напрям у музичній культурі другої половини XVIII — початку XIX ст. — віденську класичну школу. У II половині XVIII ст.— на початку XIX ст. здебільшого сформувався склад сучасного симфонічного оркестру, визначилися й оформилися жанри симфонії, сонати, тріо, квартету та квінтету. У сонатному allegro зароджується, а згодом, у творчості JI. ван Бет- говена, формується новий метод музичного мислення — симфонізм. Суттєвого реформування в творчості К. В. Ґлюка та В. А. Моцарта зазнає оперний жанр, долаючи умовність аристократичної опери. Важливу роль у становленні віденської школи відігравав музичний побут Відня — найбільшого тогочасного музичного центру Європи, а також музичний фольклор багатонаціональної Австрії. Піднесення віденських класиків взаємопов'язане із загальним розквітом австро-німецької культури, із Просвітництвом напередодні Великої французької революції. Творчі ідеї віденських класиків відображують філософські погляди Ґ. Е. Лессінґа, Й. Ґ. Гердера, Й. В. Ґете, Ф. Шиллера, І. Канта, Ґ. Гегеля, деякі принципи французьких енциклопедистів.

Словникова робота. Віденський класицизм — художній напрям у європейській музичній культурі II половини XVIII — початку XIX ст. Розквіт віденського класицизму припав на 1780—1810-ті роки. Представниками цієї школи вважають насамперед Й. Гайдна, В. А. Моцарта і Л. ван Бетговена. Мистецтво віденських класиків сповнене оптимізмом, вірою в перемогу добра та справедливості. Композитори віденської школи запровадили дуже струнку й логічну систему правил побудови твору. Завдяки такій системі найскладніші відчуття втілювали в ясну й досконалу форму. Система жанрів, форм і правил гармонії, розроблена віденською школою, зберігає своє значення й до сьогодні.   

Вольфґанґ Амадей Моцарт (нім. Wolfgang Amadeus Mozart, 1756 — 1791) — австрійський композитор, представник віденського класицизму, якого вважають одним із найгеніальніших музикантів в історії людства. У музиці Моцарта органічно переплітається художній досвід різних епох, національних шкіл, традицій народного мистецтва. Композитор орієнтувався на створену епохою систему типізованих музичних образів, жанрів, виражальних засобів, водночас переосмислюючи їх. Стиль Моцарта вирізняється інтонаційною виразністю, пластичністю, багатством мелодії, взаємопроникненням вокальних та інструментальних начал. Моцарт зробив величезний вклад у розвиток сонатної форми і сонатно-симфонічного циклу. Композиторові властиве загострене почуття тонально-гармонійної семантики, виражальних можливостей гармонії (використання мінору, перерваних оборотів та ін.). Фактура творів Моцарта характеризується розмаїттям сполучень гомофонно-гармонічного і поліфонічного складу, форм їх синтезу. У галузі інструментування класична урівноваженість складів доповнюється пошуком різних тембрових комбінацій, персоніфікованим трактуванням тембрів. Найважливіша сфера його творчості — музичний театр. Творчість Моцарта створила цілу епоху в розвитку опери. Моцарт опанував практично всі сучасні йому оперні жанри. Для його зрілих опер є характерною органічна єдність драматургії й музично- симфонічних закономірностей, індивідуальність драматургії. Спираючись на досвід К. Ґлюка, Моцарт створив свій тип героїчної драми в «Ідоменеї», у «Весіллі Фігаро». На базі опери-буфа вдався до реалістичної музичної комедії характерів. Зингшпіль (різновид комічної опери) Моцарт перетворив на філософську казку-притчу, сповнену просвітницьких ідей («Чарівна флейта»). Багатоплановістю контрастів, незвичайним синтезом оперно-жанрових форм вирізняється драматургія опери «Дон Жуан». Провідні жанри інструментальної музики Моцарта — симфонії, камерні ансамблі, концерти. Симфонії Моцарта довіденсько- го періоду близькі до тогочасної побутової, розважальної музики. У зрілі роки симфонія Моцарта набуває значення концептуального жанру, складається як твір із індивідуалізованою драматургією (симф. D-dur, Es-dur, g-moll, C-dur). Симфонії Моцарта — важливий етап в історії світового симфонізму. Орієнтуючись на досягнення Й. Гайдна, Моцарт розробив тип камерно-інструментального ансамблю, що вирізняється витонченістю лірико-філософської емоції, складністю гармонії мови. У клавірній музиці Моцарта відображені риси нового виконавського стилю, пов'язаного з переходом від клавесина до фортепіано. Твори для клавіру, здебільшого концерти для фортепіано з оркестром, дають уявлення про виконавське мистецтво Моцарта з властивою йому блискучою віртуозністю і разом із тим натхненністю, поетичністю, добірністю. Моцарту належить значна кількість творів інших жанрів, зокрема пісень, арій, побутової музики для оркестрів і ансамблів. Із пізніх зразків найвідомішою є «Маленька нічна серенада» (1787). Хорова музика Моцарта містить меси, літанії, вечірні, кантати, ораторії та ін.; з-поміж видатних творів — «Ave verum corpus» («Радій, істинне Тіло»), «Реквієм», «Dies ігае» («День гніву»). Творчий доробок Моцарта складають понад 600 творів різних жанрів: більше ніж 40 симфоній, понад 20 опер, велика кількість інструментальних концертів (зокрема, 27 фортепіанних), 13 струнних квартетів, 35 сонат для скрипки, «Реквієм» та багато інших інструментальних та хорових творів. Створена під значним впливом Й. Гайдна, музика Моцарта стала вершиною класичної епохи за чистотою мелодії та форми.

 Франц Йозеф Гайдн (нім. Joseph Haydn, 1732—1809) — австрійський композитор, представник віденської класичної школи, один із засновників таких музичних жанрів, як симфонія і струнний квартет. Стиль Й. Гайдна органічно пов'язаний із культурою Відня, що поєднала італійські, південно-німецькі та інші культурні традиції. Музична культура була представлена трьома значними пластами — строгий поліфонічний стиль церковної музики, італійський оперний стиль та міський фольклор. Ці пласти стали чинником формування індивідуального, авторського стилю Й. Гайдна. Композитор уважав, що найбільше на нього вплинула творчість Карла Філіппа Емануеля Баха, сина Й. С. Баха. Творчість Й. Гайдна охоплює широкий спектр жанрів. У Німеччині й Австрії композитор став відомим завдяки своїм ораторіям — «Створення світу» і «Пори року». Натомість у США, Англії та Франції популярними є його симфонічні твори. Хоча симфонічні цикли писали й до Й. Гайдна, уважають, що саме він підсумував і підніс на новий якісний рівень досвід своїх попередників, відкривши нову епоху у розвитку жанру симфонії. У камерній музиці Й. Гайдна вважають засновником жанру струнного квартету: 83 квартети Гайдна написані для постійного складу виконавців (дві скрипки, альт і віолончель) і мають 4-частинну (алегро в сонатній формі, повільна частина, менует і фінал або алегро, менует, повільна частина і фінал) або 5-частинну форму (алегро, менует, повільна частина, менует і фінал). Відкриттям Й. Гайдна вважають також форму рондо-сонати, у якій принципи сонатної форми (експозиція, розробка, реприза) зливаються із принципами рондо. Фінали пізніх інструментальних творів написані саме у цій формі. Оркестрове письмо Й. Гайдна виявляє поступове ослаблення зв'язку зі старою технікою basso continuo, у якій клавішний інструмент або орган заповнював акордами звуковий простір, утворюючи «скелет», на який накладалися інші лінії скромного оркестру тих часів. 

Людвіг ван Бетговен (нім. Ludwig van Beethoven, 1770— 1827) — видатний німецький композитор. Творчість Бетговена тісно пов'язана з мистецтвом Німеччини та Австрії. Від перших до останніх творів композиторові незмінно властиві чіткість та раціональність мислення, рівновага між частинами цілого, що є характерними ознаками класицизму в мистецтві взагалі, у музиці — зокрема. У цьому значенні композитора можна вважати послідовником не тільки К. Ґлюка, Й. Гайдна і В. А. Моцарта, а й засновника класичного строю в музиці — француза Ж.-Б. Люл- лі, який творив за 100 років до народження Бетговена й найбільшою мірою проявив себе у сонатно-симфонічних жанрах, які були доопрацьовані музикантами епохи Просвітництва та досягли класичного рівня у творчості Й. Гайдна та В. А. Моцарта. Музика Бетговена значно відрізняється від музики композиторів епохи Просвітництва. їй притаманні потужний заряд енергії, накопичення почуттів та важлива риса бетговенської естетики (як і всіх композиторів-класиків XVIII ст.) — відчуття гармонії зі світом, зв'язок із людством та світом загалом. Його творчість сповнена тієї сили, віри, радості життя, які з'явилися у музиці з початком «романтичної епохи». Завершуючи епоху музичного класицизму, Людвіг ван Бетговен водночас відкривав шлях прийдешній епосі. Його музика перевершує усе, що було створено його сучасниками. Єдина опера Бетговена — «Фіделіо» (1805—1814) є знаковим явищем у музично-драматичному мистецтві XIX ст. Вокальна лірика відображена у творчому спадку композитора набагато меншою мірою, ніж великі інструментальні та вокально- драматичні жанри. Він створив приблизно 80 пісень, 20 канонів, кілька арій і ансамблів. Пісенна мініатюра мало була схожою на філософське мистецтво і героїчні сюжети. Не зважаючи на це, до пісенного жанру Л. ван Бетговен звертався впродовж свого творчого життя. Саме у його творчості німецька пісня вперше помітно піднеслася на рівень побутового мистецтва, утіливши різноманітні складні ідеї та почуття. Не тільки ліричні образи, але й філософські теми, громадські мотиви, сатира, гумор знайшли своє місце у вокальній ліриці Л. ван Бетговена. (Слухання музики — фрагмента Сонати № 23 («Апасіонати» ) JI. ван Бетговена. Аналіз твору за запропонованим планом.)

Перехідним етапом від класицистичної до романтичної музики вважають творчість австрійського композитора Франца Шуберта (нім. Franz Peter Schubert; 1797—1828). За своє коротке життя Ф. Шуберт створив понад тисячу фортепіанних та оркестрових творів. Але за життя композитор дістав визнання лише як автор пісень, а його симфонії, сонати, фортепіанні мініатюри на тривалий час забули. Інструментальна музика Ф. Шуберта пов'язана з традиціями віденської класичної школи. Особливо популярними є Восьма і Дев'ята симфонії композитора. Пісенне обдарування Ф. Шуберта відбилося на всіх сфери його творчості, зокрема на фортепіанній музиці. Значну частину його спадщини становлять невеличкі музичні п'єси (мініатюри). Музику Франца Шуберта слухачі люблять за простоту, щирість, емоційність. На зламі XVIII—XIX ст. в європейському мистецтві сформувався новий напрям — романтизм. На відміну від представників класицизму, яких передусім цікавили високі суспільні ідеали, романтики звернулися до внутрішнього світу людини. У музиці особливості романтизму виявилися дуже яскраво. Зміна художнього мислення сприяла зміні системи музичних жанрів. На відміну від композиторів-класицистів (які віддавали перевагу таким жанрам, як симфонія, соната, опера, інструментальний концерт) композитори-романтики розробили ліричну мініатюру, за допомогою якої висловлювали потаємні почуття та порухи душі. Набули розвитку пісня та романс, особливе місце в музиці посіла любовна лірика. Важливим засобом створення музичного образу стала словесна програма, що розкриває зміст твору. Це поняття тлумачили дуже широко. За програму могла правити назва твору, яка вказувала на певний стан природи або душі людини. Іноді музикою ілюстрували твір літератури або живопису, іноді композитор сам складав сюжет для інструментальної музики (наприклад, для симфонії) та висловлював його у спеціальному поясненні до партитури. У такий спосіб реалізовували популярну в романтизмі ідею синтезу мистецтв — літератури, живопису й музики. Представникам романтизму властива увага до фольклору. Композитори використовували інтонації, ритми, мотиви народних пісень і танців. У романтичній музиці нерідко зустрічаються фантастичні, казкові образи. Особливе місце в ній посідають картини природи — як віддзеркалення внутрішнього стану людини. Багато композиторів-романтиків були переконані, що шляхом музичної освіти можна змінити світ і людину, тому чимало сил віддавали публіцистиці та просвітницькій діяльності. Вони прагнули особисто впливати на велику аудиторію і ставали виконавцями або диригентами. Саме романтики створили в Європі систему загальнодоступних концертів. Словникова робота. Романтизм — напрям у європейському мистецтві кінця XVIII — початку XIX ст., що виник в атмосфері розчарувань, сумнівів та безнадійності, які панували у тогочасному суспільстві, унаслідок відриву мрії від реальності. Композитори-романтики зосередили увагу на багатому і складному внутрішньому світі людини. У своїй творчості вони надають перевагу жанру мініатюри — як вокальної, так і інструментальної. Представниками романтизму були, зокрема: Ф. Шуберт, Р. Шуман, Ф. Ліст, Е. Ґріґ, К. Вебер, Дж. Россі- ні, Ф. Шопен, Р. Ваґнер, М. Глінка, Ф. Мендельсон, Й. Брамс, О. Бородін, Ж. Бізе, М. Римський-Корсаков, П. Чайковський.

 Франсуа Шопен (польськ. Fryderyk [Franciszek] Chopin, іноді Szopen; 22.02.1810—17.10.1849) — найвидатніший польський композитор і піаніст, народився у с. Желязова Воля під Варшавою. 1831 року Шопен залишає Польщу й оселяється в Парижі, де починає працювати над своїми першими скерцо, етюдами і баладами. Початок і середина 1830-х років у Парижі були плідним періодом у житті митця, адже він завершив свої найвідоміші роботи і регулярно давав концерти, що мали шалений успіх. Узимку 1838—1839 року здоров'я композитора значно погіршилося. 17 жовтня 1849 року Шопен помер у своїй паризькій квартирі на Вандомській площі. За його бажанням на відспівуванні в церкві Св. Мадлен прозвучали фрагменти «Реквієму» Моцарта. Шопен похований на паризькому кладовищі Пер-Лашез, а серце митця, згідно з його заповітом, було перевезено на батьківщину і покоїться в костелі Святого Хреста у Варшаві. Шопен одним із перших збагатив західну музику слов'янськими інтонаціями та новими ритмічними малюнками. Він створив цикл із 24 прелюдій у всіх мажорних і мінорних тональностях. Цикл побудований за принципом «від малого до великого»: перші прелюдії — лаконічні віньєтки, останні — справжні драми; діапазон настроїв — від цілковитої безтурботності до поривів люті. Особливий внесок у музичне мистецтво Шопен зробив своїми оригінальними вальсами, мазурками і полонезами — жанрами, у яких відтворені слов'янські танцювальні ритми і гармонічна мова, типова для польського фольклору. П'єси Шопена малих форм можна умовно розподілити на дві групи — здебільшого «європейські» (за мелодикою, гармонією, ритмом) та виразно «польські» (за колоритом). До першої групи належить більшість етюдів, прелюдій, скерцо, ноктюрнів, балад, експромтів, рондо і вальсів. Специфічно польськими є мазурки і полонези. Шопен створив приблизно ЗО етюдів, мета яких — допомогти піаністові подолати специфічні художні або технічні труднощі. Етюди Шопена — передусім геніальна музика, яка блискуче розкриває можливості інструмента, немовби відсуваючи дидактичні завдання на другий план. Йому належить більше ніж 12 ноктюрнів — прекрасних, мрійливих, поетичних, глибоко ліричних одкровень. Шопен — автор декількох балад (це єдиний у нього жанр програмового характеру). У його творчості представлені також експромти, особливо популярними є його вальси. Полонези більші ніж мазурки і за протяжністю, і за фактурою. Полонезу-фантазії і полонезу, відомого під назвою «військового», цілком вистачило б, щоб забезпечити Шопену одне з перших місць із-поміж найоригінальніших авторів фортепіанної музики. Шопен написав 4 скерцо: ці масштабні п'єси, сповнені мужності та енергії, посідають почесне місце у скарбниці шедеврів світової фортепіанної музики. Іноді Шопен звертався до великих музичних форм. Можливо, найвищим його досягненням у цій галузі слід уважати відмінно збудовану і дуже переконливу за драматургією фантазію фа мінор (1840—1841). У цьому творі Шопен винайшов модель форми, що повною мірою відповідала характеру обраного ним тематичного матеріалу, і таким чином розв'язав проблему, що виявилася непосильною для багатьох його сучасників. Шопен створив 3 фортепіанних сонати. Перша, до мінор (1827),— юнацький твір, який нині рідко виконують. Друга, сі- бемоль мінор, з'явилася 10 років потому. її третя частина — відомий у всьому світі похоронний марш, а фінал — вихор, подібний до «вітру, що віє над могилами». Друга соната, яку вважали невдалою за формою, у виконанні великих піаністів постає як вражаючий цілісний твір. Остання («шопенівська») соната сі мінор (1844) має наскрізну структуру, що об'єднує 4 її частини, є одним із вищих досягнень митця. Шопену належать також твори для фортепіано з оркестром і нечисленні камерні п'єси (зокрема, полонез мі-бемоль мажор, два концерти (мі мінор і фа мінор), фантазія на польську тему, рондо- краков'як). Разом із віолончелістом О. Ж. Франшоммом композитор склав Великий концертний дует для віолончелі та фортепіано на теми з опери Дж. Мейербера «Роберт-диявол», сонату соль мінор, інтродукцію і полонез для того самого складу, а також тріо соль мінор для фортепіано, скрипки і віолончелі. Шопен створив багато пісень для голосу з фортепіано на польські тексти. У всіх творах з оркестром виявляється недосвідченість автора в галузі інструментування, і майже завжди під час виконання до партитур вносять зміни. 

Ференц (Франц) Ліст (угор. Liszt Ferenc, нім. Franz Liszt; 22.10.1811—31.07.1886) — угорський композитор, піаніст, педагог, диригент, народився в селі Добор'ян поблизу міста Шопрон в Угорщині. Участь батька в музичному формуванні сина була винятковою: Адам Ліст рано почав учити сина музики, сам давав йому уроки. У церкві хлопчика вчили співу, а місцевий органіст — гри на органі. З 1821 року Ліст опановував у Відні майстерність гри на фортепіано у Карла Черні, який погодився вчити хлопчика безкоштовно. Теорії Ліста навчав Антоніо Сальєрі. 1823 року Ліст їде до Парижа. Його метою була Паризька консерваторія, але Ліста туди не прийняли, тому що приймали тільки французів. Упродовж 1835—1848 років триває період життя музиканта, за яким закріпилася назва «роки мандрівок». 1837 року Ліст їде до Італії, відвідує Рим, Неаполь, Венецію, Флоренцію — центри мистецтва й культури. Ференц Ліст приїздив до Російської імперії тричі. Під час подорожі 1847 року він дав концерти у багатьох українських містах. Під час гастролей у Києві в лютому 1847 року Ференц Ліст познайомився з Кароліною Вітгенштейн, близька дружба з якою триватиме протягом усього його життя. Саме цій жінці композитор присвятить свої симфонічні поеми. 1848 року Ліст і Кароліна оселяються у Веймарі. 1865 року композитор приймає малий постриг і звання абата. 1875 року діяльність Ліста зосереджується здебільшого в Угорщині (у Пешті). Тут він був обраний президентом знову заснованої Вищої школи музики. Ф. Ліст помер 31 липня 1886 року в Байройті. Один із найвидатніших представників музичного романтизму, засновник угорської композиторської школи, Ф. Ліст був славетним виконавцем, знаним у Європі завдяки своєму феноменальному піанізму і неперевершеному вмінню організовувати видовищні концертні програми. Сьогодні Ф. Ліста вважають одним із найвидатніших піаністів в історії, незважаючи на те, що жодного запису його гри не існує. Уплив фортепіанного стилю музиканта відчутний до сьогодні. Ф. Ліст зробив вагомий внесок у розвиток романтичної музики взагалі. Ф. Ліст був першим піаністом, який виступав із сольними концертами, чим і здобув визнання як професіоналів так і широкої публіки. Окремі фортепіанні твори Ф. Ліста вважають найвищим випробуванням фортепіанної майстерності. Також він є автором великої кількості хорової, вокальної та симфонічної музики. Органні твори Ф. Ліста посіли чільне місце у репертуарі органістів. У своїй композиторській діяльності він віддавав перевагу сольному фортепіано. Фортепіанний стиль Ф. Ліста відкрив нову еру в історії фортепіанного мистецтва. Використання інструмента в усій його регістровій повноті, багатобарвності та динамічності надавало універсальних можливостей для відтворення оркестрових звучань, демократизації фортепіанного виконавства — виведення його зі сфери камерності і салону до великої концертної зали. З-поміж найпопулярніших творів Ліста — ноктюрни, 19 «Угорських рапсодій», цикл із 12 «Трансцендентних етюдів» і три цикли невеликих п'єс, названі «Роки мандрівок». Деякі з «Угорських рапсодій» (у основі яких — швидше циганські, аніж мадярські наспіви) згодом були оркестровані. Більша частина фортепіанної спадщини композитора — транскрипції й парафрази музики інших авторів. Ліст став творцем жанру одночастинної напівпрограмової симфонічної форми, яку він назвав симфонічною поемою. Цей жанр був покликаний виражати немузичні ідеї або — за допомогою музичних засобів — оповідати про досягнення літератури й образотворчих мистецтв. Ліст був одним із видатних майстрів інструментовки, який використав багато нових прийомів, заснованих на глибокому проникненні в природу оркестрових тембрів. Характерно, що і переворот, здійснений ним у фортепіанному мистецтві, значною мірою спирався на симфонічну трактовку фортепіано. В останні роки життя творчість Ф. Ліста зазнала значних змін — він створив особливий, аскетичний і лаконічний стиль, вільний від романтичних перебільшень, випередивши виражальні засоби музики XX ст. Діяльність Ф. Ліста посіла чільне місце у становленні угорської національної композиторської школи і справила величезний вплив на розвиток світової музичної культури.

Протягом багатьох століть пари танцювали, обертаючись навколо, практично на одному місці, тримаючись поблизу одне одного. Згодом ці танці поширилися у містах (кінець XVIII — початок XIX ст.), де їх виконували вже у великих танцювальних залах. З танцю на одному місці віденський вальс почав перетворюватися на танцювання на великих майданчиках. Музику для віденського вальсу писали такі відомі композитори, як Й. Штраус (батько та син), Ф. Легар, Ф. Шуберт, Ф. Шопен, Г. Берліоз, К. Вебер та ін.

Словникова робота.Віденський вальс — бальний танець, який складається із декількох різних за характером частин. Назва походить від Віденського конгресу, на якому цей танець було виконано вперше. 6. Виступи учнів із повідомленнями, підготовленими індивідуально (Демонструються портрети композиторів, про яких ідеться у виступах учнів.)

Йоганн Штраус-син (1825—1899) — австрійський композитор, скрипаль, диригент, старший син Йоганна Штрауса, найви- датніший майстер віденського вальсу й віденської оперети. Написав приблизно 500 творів танцювальної музики (вальси, польки, мазурки та ін.), піднявши її на високий художній рівень. Опирався на традиції Ф. Шуберта, К. Вебера, І. Лайнера, а також свого батька (зокрема, розвинув форму 5-частинного вальсового циклу з інтродукцією і кодою, симфонізував вальс і додав йому індивідуальної образності). Романтична натхненність, мелодійна гнучкість і краса, опора на австрійський міський фольклор, практику побутового музикування обумовили популярність вальсів Штрауса («Прощання з Петербургом», 1858; «Життя артиста», «На прекрасному блакитному Дунаї», обидва— 1867; «Казки віденського лісу», 1868; «Віденська кров», 1873; «Весняні голоси», 1883; «Імператорський вальс», 1890) як в Австрії, так і в інших країнах. Кожен вальс Штрауса — це, власне кажучи, сюїта з п'яти вальсів. Кожна частина сюїти має смислове навантаження, власний настрій і сприяє розвитку «сюжету» всього вальсу. Це певною мірою симфонічні картини, що мають досить глибокий зміст із тонкими відтінками. Нерідко музиканти на це не зважають, виконуючи всю п'єсу в одному настрої, а слухачі скаржаться на одноманітність і схожість цих творів. З-поміж великої кількості творів Штрауса зазвичай виокремлюють кілька істинно геніальних вальсів: «Казки віденського лісу», «Життя артиста», «Вино, любов і пісні» (цю назву, що звучить як життєве кредо, Штраус запозичив із віршів Мартіна Лютера), «Імператорський вальс» (повільний вступ до нього написаний на мотив маршу турецьких яничар на згадку про перемогу австрійців над турками в XVII ст.), «Весняні голоси» (найвеселіший свій шедевр Штраус створив, коли йому виповнилося 73 роки!) та ін. Але особливо цікавим є найпоетичніший із-поміж вальсів Штрауса— «Блакитний Дунай» («На прекрасному блакитному Дунаї»). Поряд із «Маршем Радецького» Штрауса-батька він став неформальним гімном Австрії. 

Роберт Шуман (08.06.1810—29.07.1856) — видатний німецький композитор-романтик, диригент, музичний критик та громадський діяч, один із яскравих представників романтичного мистецтва XIX ст. Твори Шумана пов'язані з традиціями німецької музичної класики, водночас до історії музики він увійшов як сміливий новатор. Значна частина фортепіанних творів Шумана — цикли з невеликих п'єс лірико-драматичного та «портретного» жанрів, що взаємопов'язані та створюють сюжетно-психологічну лінію. Один із найтиповіших циклів — «Карнавал» (1835), у якому калейдоскопом проходять сценки, танці, маски, жіночі образи, музичні портрети Паганіні, Шопена. Близькими до «Карнавалу» є цикли «Метелики» і «Давідсбюндлери». Цикл п'єс «Крейслеріана» належить до вищих досягнень Шумана. Світ романтичних образів, пристрасна туга, героїчний порив відображені в таких творах для фортепіано, як «Симфонічні етюди», сонати, концерт для фортепіано з оркестром та ін. Разом із творами варіаційного і сонатного типів у Шумана є фортепіанні цикли, побудовані за принципом сюїти або альбому п'єс: «Фантастичні уривки», «Дитячі сцени», «Альбом для юнацтва» (1848) та ін. У вокальній творчості Шуман розвивав тип ліричної пісні Ф. Шуберта. У витонченому малюнку пісень композитор відобразив деталі настроїв, поетичні подробиці тексту, інтонації живої мови. Значно зросла у Шумана роль фортепіанного супроводу, що збагачує образ. Найпопулярніший з-поміж вокальних циклів — «Любов поета» на вірші Г. Гейне (1840), що складається з 16 пісень. У вокальних баладах і піснях-сценах композитор значно розширив коло сюжетів. На жаль, єдина завершена опера Шумана («Геновева») на сюжет середньовічної легенди не завоювала визнання на сцені. Творчим успіхом стала його музика до драматичної поеми «Манфред» Дж. Байрона (увертюра і 15 музичних номерів, 1849). У 4 симфоніях композитора панують світлі, життєрадісні настрої. Чільне місце посідають у них епізоди пісенного, танцювального, лірико- картинного характеру. Шуман зробив значний внесок до галузі музичної критики. Пропагуючи творчість музикантів-класиків, борючись проти антихудожніх явищ сучасності, він підтримував нову європейську романтичну школу.

Французька музика завжди асоціювалася із витонченістю, ліричністю та поетичністю. Французька пісня зачаровує, хвилює слухачів. І саме таку музику, поліфонічну за своїм змістом, називали у XV—XVI ст. шансоном. Ранні шансони розвинулися з таких жанрів народної музики, як балади, рондо, а також із мистецтва трубадурів. Першим значним автором шансонів був Гійом де Машо (XIV ст.). У XV—XVI ст. шансон зазнав впливу нідерландської поліфонічної школи. Поліфонічні шансони є багатоманітними за тематикою, їм властиве використання популярних народних або професійних мелодій. У французькій пісні XX ст. з'явився напрям «реалістичної пісні» (chanson realiste), представниками якого є винятково жінки. У 1950-ті роки сформувалися два основних напрями оригінальної франкомовної пісні, що існують дотепер. Перший із них — жанр класичного шансону, де першорядне значення надається поетичному компоненту пісні, і автор зазвичай сам є виконавцем. Такий шансон пов'язують, передусім, з іменем Едіт Піаф, яка розвинувала традицію реалістичної пісні. Саме представники цього поетично-музичного напряму є справжніми шансоньє. Другий напрям французької пісні II половини XX ст.— естрадна пісня. Представники цього напряму теж нерідко є виконавцями власних пісень, але вони не є шансоньє в повному розумінні цього слова. Усесвітньо відомими виконавцями французьких естрадних пісень є І в Монтан, Мірей Матьє, Джо Дассен, Даліда, Патрісія Каас, JIapa Фабіан, Мілен Фар мер. Межа між шансоном і естрадною піснею є досить умовною. За межами франкомовних країн часто усіх виконавців, які співають французькою, називають шансоньє. Виконуючи свою пісню, шансоньє нібито проживає її, сповнюючи красою, мудрістю, трагічністю, самотністю, світлим сумом. Словникова робота. Шансон (фр. chanson — «пісня») — загальна назва різновидів народної чи естрадної французької пісні ліричного змісту. Виконавців шансону, які досить часто є авторами текстів і музики, називають шансоньє.

Гастон Монтегюс (фр. Montegus; справжнє прізвище Брун- свік, фр. Brunswick; 04.07.1872—1952) — французький шансоньє. Здобув популярність у 1890-ті роки завдяки пісням, що викривали мілітаризм, соціальну несправедливість, лицемірство й безпринципність буржуазії. Син комунара, Монтегюс був улюбленцем робочих кварталів... Музику до пісень Монтегюса писали композитори, пов'язані з робочим рухом,— Р. Шантагреле і П. Дубі («Слава 17-му полку», «Страйк матерів» та ін.), Ж. Кріє («Червоний пагорб», «Червона Мадонна»), Сен-Жіль («Пісня молодої гвардії», «Замість літаків»). Помер шансоньє невідомим. Проте його революційні пісні про робочу солідарність, про подвиг солдатів 17-го полку є яскравою сторінкою цілого періоду французького шансону. (Слухання фрагмента пісні «Слава 17-му полку» у виконанні Г. Монтегюса. Аналіз твору за запропонованим планом.) 9- й учень (творчість Е. Піаф) Едіт Піаф (фр. Edith Piaf, справжнє ім'я Едіт Джованна Гассі- он, Edith Giovanna Gassion; 19.12.1915—10.10.1963) — французька співачка й акторка, одна з найвідоміших естрадних співачок у світі. 1935 року власник кабаре «Жерніс» на Єлисейських Полях Луї Лепле запросив Едіт виступати у своїй програмі. Саме Лепле вигадав для Едіт ім'я — Піаф (на паризькому сленгу це означає «горобчик»). Остаточно визначив подальший життєвий і творчий шлях співачки Реймонд Ассо. Він створив «стиль Піаф». Зважаючи на індивідуальність Едіт, він написав пісні, що «пасували» тільки їй. Саме він переконав співачку виступити в мюзик-холі. Після цього виступу преса написала про Едіт: «Учора у Франції народилася видатна співачка». Едіт допомогла знайти свій шлях до успіху багатьом виконавцям-початківцям — Іву Монтану, Шарлю Азнаву- ру та ін. Повоєнний час став для Піаф періодом нечуваного успіху, її із захватом слухали мешканці паризьких передмість і витончені поціновувачі мистецтва, робітники й навіть майбутня королева Англії. 1958 року Едіт почала виступати в концертній залі «Олімпія» — успіх був фантастичним. Одразу після цього вона вирушила в 11-місячне турне Америкою, а згодом на неї очікували чергові виступи в «Олімпії», турне Францією. Такі фізичні, а найголовніше, емоційні навантаження не могли не позначитися на її здоров'ї. 1961 року, у віці 46 років Едіт Піаф дізналася, що вона невиліковно хвора на рак. Останній її виступ відбувся 18 березня 1963 року. Зала стоячи вітала видатну співачку п'ятихвилинними оваціями. Знакова пісня Едіт Піаф «Non, Je Ne Regrette Rien» («Ні, я ні про що не шкодую») є майже автобіографічною. Її написав видатний французький композитор, шансоньє Шарль Дюмон. Цікаво, що впродовж декількох років Мішель Вокер (автор тексту) і Шарль Дюмон безуспішно намагалися зустрітися з Едіт Піаф, щоб запропонувати їй свої пісні. І тільки у жовтні 1960 року їм удалося зіграти Едіт пісню «Non, Je Ne Regrette Rien». Видатна співачка була вражена. Через декілька днів ця пісня зазвучала в її виконанні. Ще однією знаковою піснею Е. Піаф стала «Sous Le Ciel De Paris» («Під небом Парижа») з однойменного кінофільму за оперетою І. Кальмана «Фіалка Монмартра».

Шарль Азнавур (фр. Charles Aznavour, нар. 1924) — французький шансоньє і актор вірменського походження. Справжнє ім'я — Шахнур Вагінак (Вахінак) Азнавурян. Часто зустрічається дещо спотворений варіант другого імені — Варінаг. Ш. Азнавур добре відомий як у Франції, так і далеко за її межами. З 05.05.2009 р. він є послом Вірменії у Швейцарії та постійним представником країни в штаб-квартирі ООН. Шарль Азнавур — автор більше ніж 1000 пісень. З-поміж усе- світньо відомих — «La Boheme» («Богема»), «Мата» («Мама»), «Isabella» («Ізабелла») та багато інших. Пісні видатного шансоньє виконували такі світові зірки, як Едіт Піаф, Рей Чарльз, Боб Ді- лан, Лайза Мінеллі, Хуліо Іглесіас та ін. У дуеті з Шарлем Азнаву- ром співали Френк Сінатра, Селін Діон, Лучано Паваротті, Пласідо Домінго, Патрісія Каас, Лайза Мінеллі, Елен Сегара та ін. Ш. Азнавур зіграв у 60 фільмах і продав більше ніж 100 млн дисків. Згідно з опитуванням журналів Time і CNN (1998), він визнаний кращим естрадним виконавцем XX ст.

Джо Дассен (фр. Joe Dassin; 05.11.1938—20.08.1980) — французький співак і музикант американського походження, популярний як у 1970—1980-ті роки, так і сьогодні. Його пісні щирі та відкриті, мелодійні та спокійні, нібито розмова зі слухачем,— зрозумілі та близькі навіть тим, хто не знає французької. Цікаво, що появою нової зірки французької естради ми завдячуємо подрузі Джо (згодом його першій дружині) Маріз Массьєрі, яка потайки від нього передала плівку із піснями у його виконанні під акомпанемент гітари до компанії звукозапису. Незабаром Джо випустив першу платівку, а два роки потому — перший альбом, «А New York» («У Нью-Йорку»). Джо Дассен починав як виконавець фольклорних пісень — і французьких, і американських. Наприкінці 1960-х років співак відмовляється від фолк-репертуару на користь більш традиційної поп-естради. Протягом наступних 10 років він випустив багато пісень, що здобули любов публіки. Джо Дассен записував пісні різними мовами: французькою, англійською, німецькою, іспанською, італійською та грецькою. Але справжній успіх йому принесла саме французька пісня, зокрема «L'ete Indien» («Бабине літо»).

Патрісія Каас (фр. Patricia Kaas; нар. 05.12.1966) — французька співачка, яка зачаровує не тільки неймовірним голосом, але й дивовижною пластикою, театралізованістю пісень, яскравими, неповторними сценічними образами. У її житті було багато випробувань: шоста дитина в багатодітній сім'ї, вона почала працювати з 9 років, щоб прогодувати сім'ю. Особиста психологічна травма — передчасна смерть матері — обумовила її репертуар: вона не співає веселих пісень, у її музиці відчуваються трагізм, надломленість і разом із тим — могутня сила. Саме всі ці тонкощі проявилися у блюзових інтонаціях пісні «Mademiselle chante le blues» («Мадемуазель співає блюз»), що зробила співачку всесвітньо відомою. В альбомі «Scene de ше»(«Етап життя») Патрісія Каас присвятила свої пісні реальним людям. Історію видатної афро- американської виконавиці блюзу Бессі Сміт, яка пішла з життя тільки через те, що вчасно не отримала медичної допомоги, адже була чорношкірою, втілено у пісні Каас «Bessie» («Бессі»). 

Завдання: складіть «Асоціативний кущ» за темою «Французький шансон».