Сьогодні ми здійснимо уявну подорож до Індії та Китаю, для того щоб більше дізнатися про мистецтво індійського танцю та китайської опери.

1-ша зупинка — Індія Мистецтво танцю в Індії збереглося з найдавніших часів до сьогодні у фактично незмінному вигляді. Перші згадки про нього містяться у «Рігведі». Теоретичне обґрунтування танець отримав у давніх трактатах, що датуються II ст. н. е. Фрески, скульптура і рельєфи давніх храмів відтворюють різноманітні танцювальні пози й композиції. Наприклад, барельєфи одного з храмів зображують 108 канонічних поз-рухів одного з класичних танців. Традиція приписує танцю божественне походження. Його творцем і першим виконавцем вважають бога Шиву, відомого також як Натараджа (Цар танцю). У Давній Індії танець був обов'язковою частиною релігійного ритуалу. Його виконували храмові танцівниці — девадасі («рабині Бога»). Індійський танець — своєрідне мімічне спілкування, що містить слова, поняття, відчуття, емоції. Існують сотні індійських народних танців — наприклад, бхан- гра, біху, самбалпура, чхау і гарба, а також інші танці, представлені на регіональних фестивалях. їх ввиконують у різних випадках, наприклад, на весіллях, місцевих громадських заходах, під час збирання врожаю чи на початку мусонів. Активний розвиток танцю та рання канонізація його рухів сприяли створенню індійської класичної школи танцю (не слід плутати із класичним танцем — основою балетного театру). Ця школа ґрунтувалася на особливостях танців різних областей держави. Індія пропонує також форми класичних індійських танців, кожну з яких можна простежити у різних частинах країни. Класичні танці зазвичай покладені на літературну основу або ж запозичують мотиви з літературних першоджерел. Показ танцювальних стилів в індійських кінофільмах дозволив світовій аудиторії ознайомитися з індійськими танцями. Індійська національна академія музики, танців і драми надала статус 7 класичним танцям — бхаратанатьям, катхак, кат- хакалі, маніпурі, кучипуді, одісси, мохініаттам. Перші 4 форми вважають основними, решту — напівкласичними танцями. Головними аспектами всіх класичних стилів є нрітта і нрітья (як додатковий — натья): • нрітта — суто технічний танець, позбавлений смислового навантаження, має естетичний сенс («чистий танець», «танець задля танцю»); • нрітья — сюжетний танець, що передає певну ідею, завжди супроводжується співом; • натья — дії та жестикуляції із танцем або без нього (цей аспект найяскравіше втілено в індійському театрі).

Практична робота Завдання: складіть самостійно схему «Різновиди індійського танцю». К

. В індійському танці є важливими не тільки пластика тіла, але й рух кожного пальця, жест, погляд, що розкривають зміст танцю. Мета танцю — занурення глядача у стан екстазу, у якому розчиняється реальність світу. Це — своєрідний гіпноз. Погляд танцівниці постійно спрямований на глядача. Кожна сюжетна ідея розглядається з точки зору різних настроїв. Аура чарівності сприяє розумінню суті давніх оповідей. Цей стан підтримується за допомогою вокального й інструментального акомпанементу. Абеткою танцю у давніх індійських трактатах проголошено 108 поз Шиви, що звуться карали. Із каран індійський танцівник складає своєрідні комбінації, основу танцювальної композиції,— ангахарами. Окрім цього, танцівник має досконало знати му- дри (різноманітні позиції пальців) та хаста — жести рук, а також численні канонічні рухи очей, шиї, голови й інших частин тіла. За допомогою мудр виконавець здатний зображувати не лише різні предмети, але й будь-яку дію, емоції й абстрактні поняття. Ця своєрідна мова жестів містить більше ніж 500 символів-понять. Завдяки положенню рук щодо тіла, чергуванням і комбінаціям жестів, що виконуються однією або обома руками, танцівник може передати будь-що. Рухи очей, брів, голови та шиї танцівника, зливаючись з іншими компонентами танцю, підпорядковані єдиній меті — максимально виразно й емоційно насичено показати події згідно зі сценарієм вистави. Обов'язковим є бездоганне виконання кожного руху. Замість слів, що лунають зі сцени, індійські глядачі сприймають пластичні комбінації, перетворені мистецтвом танцівника на фрази, репліки, монологи й діалоги. Отже, завдяки мудрам індійський танцівник відтворює літературний текст драматургічного твору. Жестикуляційний код складається з 24 хаст, що самі по собі нічого не означають: адже це лише символи, подібні до літер будь- якої абетки. Вони набувають сенсу тільки в поєднанні, у певному контексті та у зв'язку із дією, що відтворюється. У такий спосіб хаста набуває значення слова — іменника, дієслова, прикметника і навіть приставки, суфікса або закінчення множини. У результаті хасти переходять у мудри. Деякі мудри, завдяки виразності й образності, розшифровуються досить просто. Наприклад, мудра «небо» та вказівний займенник «цей» утворюються двома піднятими указівними пальцями. Решта мудр має суто символічну функцію. Дієслова («бути», «мати»), прислівники («зараз», «завжди»), іменники («щастя», «краса») також позначають за допомогою символічних мудр. Усі власні імена (Шива, Панжалі, Хануман, Сита, Равана та ін.) позначають умовними мудрами, що не мають зовнішньої подібності до особи, яку означають. Xacma прана — це ті рухи рук і пальців, що наділяють сенсом жести, наприклад: • пальці, що ворушаться, показують світло місяця, пристрасть кохання, іскри; • похитування рукою зі згинанням зап'ястка — це вухо слона, політ птаха, річка, окрик: «Геть із дороги!»; • хвилеподібні коливання руки рухом зап'ястків — це хвилі, риба; • роз'єднання рук — давати, цвітіння, квіткові стріли Шиви; • роз'єднання пальців — розмова; • струшування руками — політ бджоли, гнів, сяйво, блискавка, волосся, що розвівається; • круговий рух зап'ястка — лоза, гола зброя, світ. Наприклад, найпростіший жест «патака» (випростана долоня із зігнутим великим пальцем) має більше ніж 40 значень. Звісно, є також жести, що мають лише 2—3 значення. Згідно з трактатами, для того щоб танець «заговорив», танцюристи використовують 24 рухи голови, 6 рухів бровами, 26 рухів очей. Наприклад, коли брови підняті, зіниці рухаються з боку в бік, а голова при цьому ледве нахилена,— це кохання. Коли шия рухається спочатку назад, потім уперед — це означає бесіду, пояснення. Той самий жест для індійця і європейця може мати різний зміст. Вивчаючи мову індійського танцю, доводиться позбуватися стереотипів. Наприклад, у індусів не заведено «тримати дулю в кишені», навпаки, її виставляють на показ: жест «фіга» у тлумаченні індійців означатиме, що ви доїте корову або фарбуєте очі. Якщо перекласти слова російської пісні «Во поле березка стояла, во поле кудрявая стояла» мовою індійського танцю, отримаємо зовсім інший «текст»: «Іде полем самотня дівчина, сумна. Поле велике, на полі трава росте, траву вітер колише. І стоїть посередині поля самотнє дерево, листям шарудить. Підійшла дівчина до дерева, обійняла його і подумала: „Самотні ми з тобою, бідолашні"». Танцюрист не зобов'язаний докладно відтворювати у танці текст пісні, під яку танцює, він може обрати з неї єдину фразу та щоразу її повторювати, а співакові доведеться співати її кілька разів поспіль. Гра актора залежить від того, як він зобразить зміст. Головне — гармонія виразу обличчя та рухів його частин, а також рухів тіла, жестів рук і пальців. Ноги в індійському танці беруть участь тільки як музичний інструмент. Жодного змісту ногами танцюрист не передає, на них надягають 50—300 бубонців. Від рівня майстерності танцівниці залежить кількість бубонців на ногах. Танцюрист-початківець не впорається з вагою у 1,5 кг. Саме стільки можуть важити 300 бубонців. Поціновувачі інтелектуального кінематографа зверхньо ставляться до індійського кіно. Справді, індійські актори більше «працюють обличчям», ніж європейські. Справа тут не у відсутності таланта: актори просто доповнюють свої жести мімікою. Як це не парадоксально, але індійці вважають, що саме у такий спосіб актор краще передає зміст своїх слів. В Індії мистецтво танцю розвинене краще, ніж у будь-якій країні світу. Функціонують численні школи й інститути класичного танцю, організовуються виступи популярних артистів, танцювальні мелодії незмінно посідають верхні щаблі хіт-парадів. Танці Індії — невід'ємна частина її культурної спадщини, що пов'язує минуле та сьогодення.

 2-га зупинка — Китай Понад 2000 років у Китаї зі сцени оспівують правителів та аристократичні сім'ї. Усі актори — у національному одязі. Історії, які вони розігрують перед публікою,— узяті з життя Забороненого міста. Китайська опера кардинально відрізняється від свого західного аналога. Родзинкою опери у Піднебесній є те, що майже усі ролі в ній виконують чоловіки. Спів супроводжується биттям у барабани та калатанням дзвонів. Китайські виконавці вміють не лише співати, вони ще й можуть продемонструвати на сцені рухи з національних бойових мистецтв. Хоча оперу й адаптували до вимог сучасного глядача, багато елементів у ній не зазнали змін. У Китаї розвивається більше ніж 300 театральних жанрів, здебільшого локального характеру. До різновидів театрального мистецтва, що набули загальнонаціональної популярності, належать цзінцзюй (пекінська опера), пінцзюй (хебейська опера), юєцзюй (шаосинська опера), юйцзюй (хенаньська опера), юєцзюй (гуандун- ська опера). Найпопулярнішою нині є пекінська опера. Сучасний Китай успадкував одну із найстаріших у світі театральних традицій. Його театральне мистецтво містить більше ніж 300 видів місцевої опери, понад 60 видів тіньового та лялькового театрів, нової («розмовної») драми, опери європейського типу і танцювальної драми. Завдяки постійному збагаченню й оновленню китайська опера дійшла до сьогодні. Китайський музичний театр (опера) поєднує елементи музики, співу, діалогу, танцю, акробатики і вправ військового мистецтва із майстерно написаним текстом і технікою його втілення. Виконавці повинні суворо дотримуватися традиційних канонів. Дія в китайській опері не обмежена ані в часі, ані у просторі; широко використовуються умовності, символіка. Якщо які-небудь повсякденні реалії не можуть бути зображені на сцені прямо, їх відтворюють символічно (спеціальними рухами зображають вхід або вихід із будинку; підйом або спуск сходами; переправу через річку; колові пересування сценою з батогом у руці означають скакання верхи; поїздку в екіпажі демонструють статисти, тримаючи по обидва боки від актора прапорці із зображенням коліс; ходіння колами символізує довгу подорож; якщо на сцені без декорацій актор тримає весло або лопатку і сідає, імітуючи напруження, це означає, що він пливе у човні). Обстановку, у якій відбувається дія, актори зображують виключно рухами, причому ефект є навіть сильнішим, ніж за наявності декорацій і реквізиту. Китайська народна опера — архаїчне синтетичне мистецтво, у якому рухи тіла й голос виконавців сягають рівня досконалості. До початку минулого століття для виконання жіночих ролей готували хлопчиків, які навчалися малювати, вишивати, займатися традиційно жіночими видами мистецтва, щоб їх рухи стали особливо ніжними, жіночними. Відсутність декорації вимагає від актора перевтілення не лише на певного героя, а й на явища природи та предмети (за китайським прислів'ям: «Співаєш про воду — стань водою»), адже увага глядачів зосереджена виключно на акторах. Усе це зумовлює особливу техніку гри очима, руками, самобутню пластику рухів, кроків, жестів, постави. Яскраві сценічні костюми виготовлені з найякіснішого шовку й атласу; їх кольори — червоний, бузковий, смарагдовий, бірюзовий, синій — насичені й специфічно поєднані. У кожному окремому випадку це поєднання має смислове навантаження, так само, як і малюнки вишивок, виконані різнокольоровими нитками (на кожному вбранні — численні смужки, кожну з яких вишито окремо, уручну; раніше з цією метою використовували ще й золоте напилення). Костюм головного персонажа важить не менше ніж 12 цзинів (міра ваги, 1 цзинь дорівнює 500 г). Громіздкими є й головні убори, однак це не заважає акторам рухатися. Із поширенням у Китаї європейської опери (1920—1930) на сцені уперше з'явилися жінки, які нині можуть виконувати й чоловічі ролі. Співаки з широким діапазоном голосу, достатнім наповненням звуку та вмінням імітувати звучання будь-якого голосу виконують провідні ролі, що вимагають комплексу акторських умінь і психофізичної підготовки, а також знань з етнографії. Отже, китайська народна опера, одне з найскладніших і найкрасивіших видів світового мистецтва, є поєднанням різних театральних жанрів — опери, балету, пантоміми, циркового мистецтва. Пекінська опера бере свій початок у XVIII ст., коли у Пекіні на ґрунті музичного фольклору та ритуальної музики різних регіонів Китаю поступово сформувалося своєрідне музичне і сценічне мистецтво, об'єднавши музику, танець, театральну виставу, акробатику та бойові мистецтва. За більше ніж 200 років структура і принципи пекінської опери практично не змінилися. Оркестрова музика — ударні (гонги і барабани, що різняться за розмірами й видами) — створюють глибоко ритмічний акомпанемент. Оркестром керує барабанщик, який бамбуковими паличками видає різноманітні звуки, «виражаючи» почуття героїв відповідно до акторської гри. Вокальна частина пекінської опери складається з мовлення (юньбай — речитатив; цзінбай — пекінське розмовне мовлення) та співу (ерхуан — запозичений із народних мелодій провінцій Аньхой і Хубей; сипі — із мелодій провінції Шеньсі). Речитатив використовують серйозні персонажі, розмовну мову — молоді героїні та коміки. Амплуа розподіляються на жіночі та чоловічі, зокрема: шен (чоловік), дань (молода жінка), цзін (чоловік в масці) і чоу (клоун, мім — як чоловік, так і жінка). Герої цих амплуа можуть бути як позитивними, так і негативними. їх натуру глядачі можуть визначити за маскою. Маски є досить складним поєднанням гриму й аксесуарів. Костюми візуально та тематично поєднуються з маскою, і найчастіше в масці й костюмі використовують таку саму палітру кольорів та відтінків, підкреслюючи характер персонажа. Репертуар традиційно заснований на музичній обробці класичних китайських творів, здебільшого фантастичних або історичних. Імператори й наложниці, ченці та воїни, чиновники й учені є головними героями не тільки класичної літератури Китаю, але й пекінської опери. Давній репертуар пекінської опери містив більше ніж 1000 сюжетів, із яких сьогодні грають 200, зокрема «Хитрість з порожньою фортецею», «Збори героїв», «Помста рибалки», «Потрійна розвилка», «Переполох у Небесному палаці», «Осіння річка» , «Легенда про білу змію». Відомі актори: Мей Лань-фан, Чень Яньцю, Чжоу Синьфан, Ма Ляньлян, Тань Фуїн, Гай Цзяо-тянь, Сяо Чанхуа, Чжан Цзюньцю, Юань Шихай.