Інформаційна картка № 1 (ландшафтний парк Версаля та творчість Андре Ленотра) Французький регулярний парк Версаля — один із найбільших та найвидатніших у Європі. Він складається із безлічі терас, що знижуються, якщо віддалятися від палацу. Клумби, газони, оранжерея, басейни, фонтани та численні скульптури продовжують палацову архітектуру. У Версальському парку також розташовано кілька невеликих палацоподібних будівель (зокрема, Малий і Великий Тріанони). У Версалі остаточно сформувалися риси класицистичної архітектури і паркобудівництва. На початку XVII ст. там, де нині розташоване місто Версаль, була заболочена місцевість, де полювали французькі королі, для яких було споруджено мисливський будиночок (1624). Згодом на вимогу Людовика XIII архітектор Жак Лемерсьє побудував тут невеликий палац, а паркобудівник Андре Ленотр — величний парк із фонтанами, алеями та альтанками. 1669 року Андре Ленотр (1613—1700), син головного садівника Тюїльрі за часів Луї XIII, розпочав будівництво парку Версаля, а згодом розробив принципи планування так званих французьких регулярних парків. Одразу за величним палацом сходи ведуть до великого фонтана, далі — зелена смуга Королівської алеї, за нею — басейн Аполлона, а ще далі, уже майже на горизонталі, видно Великий канал. На території парку численні алеї віялами розходяться від майданчиків з альтанками, статуями, фонтанами. Зона парку на захід переходить у лісопарк. Версальський парк — типовий для французького паркового мистецтва. Паркобудівник Андре Ленотр відвідав Італію, де вивчав досвід садівників. Ленотр помітив різницю у рельєфах Італії та Франції. Сади італійців розплановані на терасах, струмки утворюють каскади, фонтани. Рельєф у місцинах Франції, де працював Ленотр, спокійніший, а декор садів стриманіший, але після активного втручання у рослинність (вистрижені візерунки, фігури, широке застосування сухих, квіткових, водяних партерів). Окрім первісного плану Версальського парку, Ленотр устиг створити парки в Фонтенбло, Шантійї. Королівська родина Англії замовила йому плани Сент-Джеймського та Гринвіцького парків у Лондоні. Принципи садово-паркового мистецтва, вироблені Ле- нотром, панували в садівництві до середини XVIII ст. у різних країнах Європи. Парк версальського типу своїми прямолінійними доріжками і фігурними формами ретельно обрізаних чагарників підкреслював абсолютний контроль людини над природою. Він успадкував симетричне планування садів доби Відродження вздовж головної осі за умови підпорядкування всіх частин ансамблю єдиному художньому задуму. Садівник активно втручається у природне середовище, по-своєму використовує рельєф місцевості, водні ресурси, лісові масиви, рослини; також активно використані в єдиному комплексі паркові будівлі, скульптури, квітники за обов'язкового збереження ієрархії, особливого ладу побудови саду. Інформаційна картка № 2 (пейзажний англійський парк та митці паркового мистецтва Великої Британії) Пейзажний англійський (іррегулярний, ландшафтний) парк — напрям у садово-парковому мистецтві, що склався у XVIII ст. в Англії на контрасті з бароковим, регулярним парком у «французькому стилі» Андре Ленотра. Назва «англійський парк» є неточною, як і назва «французький парк». Пейзажний парк існував ще поряд із регулярними парками Італії та Голландії XVI ст., але не мав назви і не становив тоді культурної й естетичної цінності. Острівна відокремленість Англії сприяла появі місцевих законів планування парків, незважаючи на запозичені зразки парків Голландії чи Франції. Великі парки бароко на зразок Версаля розташовувалися лише поблизу королівських замків. Значний уплив культури Середньовіччя виявився і в садівництві: у планування парків Англії часто вводили різні лабіринти. Геометричні форми регулярних парків тут швидко набридли. Теоретичні пошуки сприяли втіленню принципу: «Уся земля — сад». Але цей сад не має геометричних, регулярних форм, він — пейзажний, тому в Британії зрештою відмовилися від регулярних парків. Виник англійський пейзажний парк. Він був дешевшим, ніж парк французького зразка, не потребував садівників і копіював форми навколишніх краєвидів. У пейзажних парках Британії не відмовлялися від будівництва окремих павільйонів, мостів, штучних ставків тощо. Неможливо уявити випас худоби в регулярному французькому парку. Випас худоби у пейзажному парку Англії — звичайна річ. Зовні це були залишки великих вольєрів парків бароко і гра в сільську простоту. Монотонні галявини пейзажних парків зі свійськими та дикими тваринами були схожими на краєвиди по той бік паркової огорожі. Дикі олені та птахи й досі є окрасою багатьох пейзажних парків країни. Перших майстрів англійського парку — Вільяма Кента (1685— 1748) і Чарльза Бріджмена (1690—1738) — надихали пейзажі Пус- сена й особливо Лоррена, що зображували ідеалізовані картини природної гармонії. У XVIII ст. їх справу продовжили Ланселот Браун (1715—1783) та Хамфрі Рептон (1752—1818). Захоплення лорренівськимн пейзажами сприяло створенню різноманітних парків у Кларемонті та Стоурхеді. Вільям Кентп створив найграндіозніший регулярний парк Англії — Стпоу (у Бу- кінгемпширі), який було поступово очищено від геометричних форм і переосмислено як природне продовження навколишнього пейзажу. Кент перетворив алеї на звивисті шляхи, побудував потік, що плавно повертає, використовував природні горизонтальні особливості й нахили, створював серії краєвидів і картин, прикрашених алегоричними статуями Аполлона, пораненого гладіатора, лева, який нападає на коня, та ін. Він використовував низькі огорожі, траншеї, щоб приховати межі парку. Здавалося, нібито парк сягає горизонту. Нарешті, він розташував каскади на зразок італійських, восьмикутне озеро та ротонди, щоб надати парку руху і драматичності. За проектами Ч. Бріджмена перепроектовано королівські парки у Віндзорі та Кенсінгтоні, парк Святого Джеймса та Гайд-парк. Майстри англійського парку значну увагу приділяли елементу раптовості та сюрпризу. Відвідувач англійського парку рідко міг передбачити, що чекає на нього за черговим поворотом алеї. Зазвичай краєвид урізноманітнювали мальовничі містки та паркові павільйони, навіяні архітектурними ескізами Палладіо та його учнів. Із пейзажним парком іноді поєднувалися і вкраплення східної екзотики або готичні мотиви (уперше використані у Строберрі- хілл). Майстри англійського парку II половини XVIII ст., Ланселот Браун і Хамфрі Рептон, «гармонізували» чи не всі угіддя Британії. Для Брауна характерним є спрощення структури парку завдяки остаточній відмові від геометричних ліній алей і партерів. У його парках простори (галявини й галявинки) відкривають захопливі перспективи і зорово розширюють межі парку. У парках рясніють штучні канали, замасковані під річечки, що заросли очеретом. JI. Браун спроектував 170 парків, із-поміж яких: Петворт- хаус (Західний Сассекс, 1752), Чатсворт-хаус (Дербішир, 1761), Блейнхейм-палас (Оксфордшир, 1764). Рептон густіше за Брауна засаджує свої парки кущами і деревами, організованими у групи різної щільності. Один з основних королівських парків Лондона розташований між Вестмінстером (на півдні) і Кемденом (на півночі) — Ріджентс- парк. Упродовж 1810—1820-х років тут було висаджено дерева і розбито парк за проектом Джона Неша як місце для розваг родини принца-регента (майбутнього Георга IV). Від 1838 року парк відкрито для відвідувань. Один із королівських парків у центрі британської столиці — Гайд-парк — улюблене місце відпочинку городян і гостей міста. Площа парку — 1,4 км2. Цей парк відомий від 1536 року (правління Генріха VIII). Тут містяться так звані «кутки виголо- шувачів» — невеликі спеціальні підмостки і трибуни, де традиційно виголошують промови (проповіді) оратори (проповідники). Однією з головних принад Гайд-парку є озеро Серпентайн, у якому дозволено купатися, а також однойменна галерея. На південному сході парку розташовані Епслі-хаус, у якому містяться Музей герцога Веллінгтона та Арка Веллінгтона. Петвортп-хаус — заміська резиденція Чарльза Сеймура, 6-го герцога Сомерсета, побудована для нього 1688 року поблизу Чиче- стера (графство Західний Сассекс) на руїнах середньовічного палацу. Упродовж останніх 250 років власниками садиби є барони Віндеми. 1947 року садибний будинок перетворився на загальнодоступний музей. Тут зберігаються 19 картин Вільяма Тернера (який часто приїздив до Петворта малювати місцевий парк з оленями) і глобус тюдорівської епохи — найдавніший в Англії. Одним із найпишніших «будинків-скарбниць» Англії, що впродовж століть був головною резиденцією герцогів Девоншир- ських, є Чатсвортп-хаус. Це рідкісний для Англії приклад естетики бароко, що за витонченістю архітектурних і декоративних вирішень змагається із замком Говардів. 1687 року 1-й герцог Де- вонширський винайняв, зокрема, Вільяма Арчера, який спроектував кілька паркових павільйонів та відомий будинок-водоспад (1696—1703). У середині XIX ст. садівником герцога Девоншир- ського був Джозеф Пакстон, відомий як будівельник Кришталевого палацу в Лондоні. На території Чатсвортського парку він створював водоспади й інші новаторські конструкції, що вражали уяву сучасників. Інформаційна картка № 3 (японський ландшафтний сад) Трійкою найвідоміших садів Японії вважають Кенрокуен (Ка- надзава, Ісікава), Ґоракуен (Окаяма, Окаяма) і Кайракуен (Міто, Ібаракі). Японський сад — це дуже тонка й суперечлива філософія. Правило тут зводиться у ранг догми і водночас руйнується іншим правилом, даючи зрозуміти, що ніколи не можна бездумно дотримуватися встановлених зразків. Японський сад символізує досконалий світ земної природи, а інколи є уособленням Усесвіту. Японські сади і парки зовсім несхожі на ті, що ми звикли бачити. У японських садах у центрі уваги опиняються інші елементи. Тут на перше місце виступають пісок, галька, карликові рослини, сухі струмки, камені. Для японського саду характерною є атмосфера таємничості, що й покладено в основу паркового дизайну. Характерними елементами композиції є штучні гори і пагорби, ставки і острови, струмки і водоспади, доріжки і ділянки піску чи гравію, прикрашені камінням незвичайних обрисів. Пейзаж саду формується за допомогою дерев, кущів, бамбука, трав, квітів і моху, що мають передавати відчуття змін пір року. На території саду можуть також розміщуватися кам'яні ліхтарі, альтанки чи чайні будиночки. Однією з особливостей, властивих усім японським садам, є їх закритість від зовнішнього світу. Сад є моделлю світу в мініатюрі. Як і більшість елементів, асоційованих з японським садом, усе тут є глибоко символічним. Ми намагаємося дивитися на сад як на окремий світ, у якому відсутні печалі й переживання. Огорожі є інструментом для посилення ще одного принципу— «приховувати і відтворювати»; не більше ніж візуальними екранами, їх часто обгортають ліанами, крізь які можна лише частково побачити сад. Іноді дизайнери вирізують невеличке віконце в суцільний стіні огорожі, щоб на мить дати можливість перехожим побачити красу саду, розташованого по той бік огорожі. Функціонально сади каменів призначені для медитацій, усунення від мирської суєти і повсякденних проблем. Конструкція подібних споруд, за нормами дзен-буддизму, підсилює потяг японців до милування природою, роздумів, усамітнення. Дехто вважає, що сад каменів символізує одвічну боротьбу хаосу і порядку, де чіткі рівні ряди гравію символізують порядок, а групи каменів — хаос. У якій би точці не стояв спостерігач у саду каменів, він завжди побачить рівну кількість каменів — це одна з основних особливостей саду каменів. Основними каменями в японському саду є високий вертикальний камінь, низький вертикальний, вигнутий, похилий і горизонтальний камені. Зазвичай їх розміщують тріадами, але це не є обов'язковою умовою. Два схожих камені (наприклад, два вертикальних), один із яких дещо менший ніж інший, можуть межувати. Зазвичай композиція складається з 3, 5 чи 7 каменів. У композиції використовують тільки один камінь із кожної групи основних (композиція може доповнюватися невеликими каменями, які не мають смислового навантаження). Із каменів може бути викладена скульптура, вони можуть бути використані як доріжка або місток. Правильно створений японський сад викликає відчуття давності й вічності. Японія — острівна держава, тому зовсім не дивно, що вода є обов'язковим елементом будь-якого саду. Воду в японських садах використовують лише у формі природних водойм: ставок, струмок або водоспад, але у жодному разі не фонтан. Сухі струмки створюють із гравію і гладких каменів. З точки зору дизайну, такий струмок має таке саме смислове навантаження, що й вода,— не тільки створює контраст поруч із рослинами, що зростають берегами, але й підпорядковує ландшафт єдиному лейтмотиву, дозволяючи використовувати рослини, які у природних умовах ростуть поблизу води. Інформаційна картка № 4 (філософські засади ікебани) Ікебана — це не тільки складання букетів, але й філософія єдності людини та природи. Композиція ікебани відображує внутрішній світ людини, яка її склала, її настрій і світобачення. Людина немовби віддає букету, який вона склала, часточку себе. У Середньовіччі оселю прикрашали квітами без підставок і ваз, тому в цей час ікебана була відома як татехана («виставлені квіти»). У XVII ст., з поширенням моди на все китайське, назву змінили на китайський лад —рікка. Водночас, із розвитком чайної церемонії з'явився «чайний стиль» аранжування квітів під назвою хана («квітка»), від якого походила інша назва ікебани — о-хана. З XVIII ст. японці почали прикрашати домівки квітами, виставляючи їх у вазах, у манері наґеірехана. Так було започатковано новий стиль аранжування ікебани — «живі квіти», у якому букет символізував єдність «конфуціанської трійці»: Неба, Землі й Людини. Згодом назва цього стилю перетворилася на загальну назву для позначення всіх традиційних японських методів аранжування квітів. Водночас упродовж XIX—XX ст. синонімами ікебани були назви кадо («шлях квітів»), морібана («нагромаджені квіти»), дзію- бана («вільні квіти») та ін. Почавшись із майстерної розстановки квітів (кадо) й досягши вигляду ікебани, мистецтво створення рослинних композицій ніколи не порушувало основного для японців естетичного принципу «сабі-вабі» («краса простоти» ). Синтоїзм і навчання буддизму уплинули на формування філософії ікебани. У часи, коли в країні панував синтоїзм, ікебана ґрунтувалася на філософії протистояння двох сил — світла та пітьми, що символізують Небо й Землю. Відповідно, конструктивну основу аранжування становили два основних елементи (дві гілки), але в середині VII ст., після відвідування Китаю ченцем Сенму і під впливом конфуціанства, до цих двох гілок у структуру ікебани був привнесений третій елемент, що символізує людину. Отже, набула вираження ідея гармонії людини й природи. Перші композиції з рослин, які будував Сенму й ставив у храмі, були дуже простими й складалися із трьох елементів (гілок або квітів). Значно вплинув на мистецтво ікебани дзен-буддизм, що стверджує значущість буття — у його безпосередній даності, заперечує пишні релігійні обряди й ритуали, уважає, що вищий сенс життя прихований у повсякденному. Під впливом цього вчення ікебана перестала бути тільки релігійним атрибутом, а процес її створення — священнодійством. Композиції, що досягли до XII ст. монументальності й помпезності, зменшуються у розмірах, тоншають. Ікебана поступово перетворюється на частину повсякденного побуту людини, її починають створювати не тільки для храмів, але й для палаців аристократів, а згодом — для військової знаті. Історії відомі імена багатьох знаменитих майстрів ікебани, таких як Рюамі, Соамі, Ноамі та ін. Особливе місце з-поміж них посідає настоятель храму Какудо поблизу Кіото Ікенобо Сенкей. Саме він започаткував усесвітньо відому династію майстрів ікенобо. В японській ікебані функціонують кілька стилів. Стиль наґеіре відбиває природний ріст рослин, квіти стоять у вазі невимушено, не стиснуті якими-небудь правилами; стебла їх вільно спираються на краї посудини. Наґеіре може бути прямою, похилою, настінною, такою, що лежить або стоїть, тощо. Композиції у стилі тпябана, що іноді називають ікебаною однієї квітки, неодмінно супроводжували чайну церемонію. Тябана, відповідно до особливої атмосфери, у якій відбувалася чайна церемонія, відрізнялася простотою, скромністю як квітки, так і вази: вони не могли бути яскравими й помітними — 1—2 квітки й листок. Сен-но Рікю заснував стиль тябана, популярний у простих людей. Тябана існує до сьогодні й не тільки для чайної церемонії.
Чайна церемонія (з яп. «тя-но ю») — специфічна ритуалізова- на форма спільного чаювання, що виникла у середньовічній Японії як одна з форм практики медитації ченців-буддистів. Видатний майстер чайної церемонії Сен-но Рікю формалізував етикет церемонії, послідовність дій учасників і навіть визначив, які бесіди та якої миті слід вести під час церемонії, щоб створювати настрій спокою, відсторонення від турбот і прагнення до істини та краси. Нововведення, зроблені Рікю, надали нового значення «сабі» — принципу вишуканості й краси, також утіленому в чайній церемонії. Обстановка церемонії спрямовувалася на те, щоб продемонструвати не очевидну, яскраву, а приховану красу, що криється у простих речах, неяскравих фарбах і тихих звуках. Отже, до XVI ст. чайна церемонія з простого колективного чаювання перетворилася на міні-виставу, яка розглядалася як одна з форм духовної практики і в якій кожна деталь, кожен предмет, кожна дія мали символічний зміст. Чайна церемонія є спеціально організованою та впорядкованою зустріччю господаря (чайного майстра) і його гостей для спільного відпочинку, насолоди красою, бесідою. Церемонія проводиться у спеціально обладнаному місці, складається з декількох дій, що здійснюються в суворій послідовності. Існує безліч різновидів чайної церемонії, з-поміж яких виокремлюють 6 традиційних: нічна, на сході сонця, ранкова, післяобідня, вечірня, спеціальна. Класичну чайну церемонію проводять у спеціально обладнаному місці. Зазвичай це територія, увійти на яку можна через масивні дерев'яні ворота. Перед проведенням церемонії ворота відчиняють, даючи гостеві можливість увійти, щоб не турбувати господаря, який зайнятий підготовкою. На території «чайного комплексу» розташовані декілька будівель і сад — у кожному конкретному випадку намагаються створити максимально естетичний ансамбль, що природно вписується у місцевість і створює враження «продовження природи». Безпосередньо за воротами — допоміжні будівлі: передпокій, де гість може залишити речі та змінити взуття, а також павільйон, де гості збираються перед початком церемонії. Гості збираються разом в одній із кімнат павільйону, де їм подають гарячу воду в невеликих чашках. Призначення цього етапу — створити у гостей загальний настрій, пов'язаний з очікуванням майбутньої церемонії як важливої та приємного дії, зустрічі з прекрасним. Головна будівля — чайний будиночок — знаходиться у глибині саду. Перехід через сад викладеною камінням доріжкою до чайного будиночка вважається дуже важливим — він символізує очищення від суєти, повсякденності, турбот, тривог і неприємностей. Споглядаючи рослини і камені саду, гості налаштовуються на зосередження і звільняють свідомість від усього суєтного. Гостей зустрічає господар. Після стриманого вітання гості підходять до кам'яного колодязя, і здійснюють обряд омовіння. Воду зачерпують маленьким ковшем на довгій дерев'яній ручці. Гість омиває руки, обличчя, прополіскує рот, після чого омиває після себе ручку ковша. Обряд омовіння символізує тілесну і духовну чистоту. Після омовіння гості заходять до чайного будиночка і розташовуються там. Проходження через низький і вузький вхід символізує остаточний вихід за межі буденного світу, укриття від усього, що коїться зовні. Незручність входу і необхідність низько нахилитися, входячи всередину, символізують рівноправність учасників церемонії — вклонитися змушений кожен, незалежно від знатності, багатства, популярності та суспільного становища. Відповідно до звичаю традиційного японського будинку, захо- дячи у чайний будиночок, взуття гості залишають на порозі. Сидячи у чайному будиночку щільно одне до одного, гості та господар поринали у світ високих роздумів, відчуваючи магічність усього, що відбувалося. Вогнище, казанок води над ним, скринька із зеленим чаєм, чашка, дерев'яна ложка, бамбуковий вінчик становили єдиний художній ансамбль і своєю природною красою викликали у присутніх безліч складних асоціацій. Насипаючи у чашку порошок розтертого зеленого чаю, заливаючи його кип'ятком, збиваючи вінчиком масу до утворення на її поверхні зеленуватої піни, майстер розпочинав священнодійство, що продовжувалося неспішним питтям чаю та спільною розмовою про піднесене та вічне. У такий спосіб людські зір, слух, нюх, смак, дотик мали очиститися від бруду повсякденності, а свідомість — від марнославних думок.
